«Борітеся – поборете,

     Вам Бог помагає!

     За вас правда, за вас сила

     І воля святая!»

     9 березня, погожої весняної днини, сам Бог велів покинути чортківчан домівки і справи та податися у РБК ім. К.Рубчакової, де мало місце літературно-мистецьке свято, приурочене 201-й річниці з дня народження Т.Г.Шевченка. Захід з красномовною назвою «І лине над землею святеє пророчеє слово Кобзаря» направду змусив задуматися кожного, хто прийшов вшанувати Великого Кобзаря. Адже кожний його твір - то наше минуле і сьогодення, обвінчані горем та радістю, зрадою та пошаною, війнами та перемогами. Шевченко в сьогочассі, як ніколи, здавалося до цього, є актуальним. В урочистостях взяли участь і освітяни району, які з року  в рік несуть до дітей пізнання творчості Кобзаря, навчають любити рідну країну та бути патріотами. Зараз наша країна переживає страшні часи: гинуть на війні за незалежність сини України, сивіють матері та морем котяться сльози жінок і дітей. А тим часом багато своїх – українців за походженням, проте чужинцями за стилем життя, не вміють чи не хочуть виконати благання відомого сина свого народу : «Обніміться ж, брати мої,

     Молю вас, благаю!»

     А до чого кличе його Заповіт? Задумаймось! Що ненавидів він і що любив?

     Впевнена, що ненавидів Шевченко диявольську силу північного сусіда, брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, – ненавидів він всім серцем своїм, всією душею своєю і всіма помислами своїми. Не любив, як не любить людина вільна того, хто плює їй в душу; убиває її серце; хто топче ногами її гідність людську; хто трупами народів встелює свій історичний шлях та достаток. Ця нелюбов вогнем вилискує з кождого рядка, написаного ним.

     Та не тільки чужій деспотії належала його ненависть. Він твердо тямив, що – «коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат деспотів. Була тоді ще «численна порода рідних по крові земляків», які «помагали москалеві господарювати» та з матері останню свитину здирати. Не тільки Петрові-катові, не тільки Катерині – «голодній вовчиці» слав він прокляття, але Галаганам і Кочубеям, сучасникам – «шашелям». До них Тарас звертався: – «погибнеш, згинеш Україно, не стане й знаку на землі! Сама розіпнешся у злобі, сини твої тебе уб'ють!» Цих синів-виродків проклинав Шевченко. Таких земляків він точно не любив! Їм не прощав зради спільної матері-України; ненавидів їх, перевертнів, «дядьків отечества чужого», які совість продавали «за шмат гнилої ковбаси», ненавидів тих, що їх вимітала історія залізною мітлою з кону життя; що їх чоботами місив завойовник, як «болото Москви». Ненавидів плюгаву породу «донощиків і Фарисеїв»; отих рідних «людоморів», які запльовували всю нашу славну історію. А, на жаль, і нині вони є… У вишитих сорочках, на великих сценах і в чиновницьких кріслах - клянуться у любові до Вкраїни, цитують Кобзаря, а тим часом роблять свої ниці вчинки, за які на них суворо дивиться всевидяще око Тараса! Дивиться і бачить… І боляче йому від того…

    Сьогоднішній, 201 –ий рік народження Пророка, особисто для мене мав велике значення: задумалася над кожним віршем, піснею чи інсценівкою, в рядки яких Шевченко вкладав душу. Віриться, що присутні глядачі у залі районного будинку культури почерпнули для себе теж немало, бо тих, які ненавидять рідних по крові і роблять усілякі підлості Шевченко лає, недолюдків благає Бога дати йому силу «проклинать і світ запалити». Щоби в тім очищуючім вогні на попіл згоріло все плюгаве, все плебейське, продажне й гниле.

     Тарас Шевченко ніколи не був і не буде людиною з минулого, бо творчість його актуальна завжди — і сто років тому, і зараз, і через сто років після нас. Його читали на Майдані, з ним йдуть у бій. Шевченка кожне слово є всесильне і багатозначне! Дякую усім, хто дав можливість ще раз полинути у творчість Тараса… Нам дуже – дуже цьогоріч треба чути його голос, який є «воістину гуком воскреслої труби архангела»!